Інтерв'ю Кондратюк Надія, Анна, Павло
«Скорбота – це гуркіт всередині та шепотіння зовні», – так письменниця Анна Квіндлер відобразила справжній стан людини, яка переживає втрату. Насправді, говорити про скорботу у суспільстві не прийнято більше, ніж про смерть, яка її породила. Ми завжди ігноруємо цю болючу тему, окрім деяких моментів на похоронах чи споминах, коли уникнути її просто неможливо. Проте говорити про це потрібно й заради тих, хто проходять цей шлях скорботи, й заради тих, хто знаходяться поруч. Сподіваємося, історія наших гостей приведе нас до більшого розуміння, більшого співчуття й більшої стійкості.
Надія та її діти Анна та Павло погодилися розповісти нам про найбільшу втрату, яку вони пережили у своєму житті, та про шлях відновлення, яким вони йдуть зараз.
Василь Кондратюк, відомий і в світському, і в християнському світі як музикант, композитор, співак – чоловік Надії, батько Анни й Павла – пішов з життя 3 роки тому. Перед цим – 24 роки спільного подружнього життя. Останні 9 з них, після виявлення серйозної проблеми зі здоров’ям Василя, – це кожен день життя вірою.
НАДІЯ: Ми регулярно відвідували клініку Амосова, і, звичайно, ходили вдвох. Ми обоє усвідомлювали усю вагу й відповідальність за ситуацію, яка є у нашому житті. Коли втретє Василь опинився у лікарні, я розуміла, що це дуже серйозна ситуація. Лікарі мені м’яко натякали, що виходу немає. До такого ніколи не буваєш готовим…
Анна, Павло, що найглибше закарбувалося у вашій пам’яті щодо ваших стосунків з татом?
ПАВЛО: Мені на той момент було 16 років. Тато дуже хотів знайти контакт зі мною, намагався робити те, що його зі мною зближувало б. Я тоді не завжди розумів, для чого він робив певні речі.
А як щодо якихось цінностей, настанов?
ПАВЛО: Робити добрі справи, не зважаючи на те, чи скажуть тобі дякую, все одно робити свою справу, робити якісно. І те, що Бог добрий – Він дуже любив повторювати цю фразу – я це пам’ятаю до цих пір.
АННА: Ми з татом були достатньо близькими, наскільки це можливо для доньки і тата. Він дуже часто займав мою сторону. Насправді оця його підтримка дала мені багато в житті як особистості. Я вдячна йому за подвиги, які він робив заради мене на той час.
Як пережити момент, коли тобі повідомляють про смерть найближчої людини? Надіє, що ви відчували?
НАДІЯ: В ту мить, коли не стало Василя, Бог проговорив у моє серце: «Зерно, яке впаде в землю, якщо не помре, не принесе плоду». Перші хвилини мій розум був зайнятий цією думкою: «Як це може буде застосоване у даній ситуації? Як це стосується людського життя?»
Трагічну подію кожен сприймає й переживає по-своєму. Іноді наші реакції можуть бути непередбачуваними для нас самих. Це неймовірно важкий удар.
АННА: В той момент, коли вийшов лікар і сказав, що тата немає, я йому абсолютно не повірила. Перше, що я зробила, – це побігла геть… Я мало що пам’ятаю. Я дуже сильно плакала й казала, що це неправда. Наступні годин сім я сиділа і повторювала: я не приймаю його смерть, це не може статися з ним, це неправда.
Порожнеча всередині, порожнеча зовні під час визначних подій, особливих дат, річниць або під час виконання простих побутових речей… Тяжке усвідомлення реальності – його вже немає поруч…
ПАВЛО: Я найбільше відчув, що його немає, коли треба було поприбирати у гаражі, і я зрозумів, що цього разу я іду туди сам… Це був момент, коли до мене почало доходити, що тата вже нема. Було складно, допомогли спілкування з Богом, література і люди навколо.
АННА: Впродовж цих двох років я не знала, що відповідати на запитання: «Які в тебе стосунки з Богом?» Що б я не сказала, це була б неправда. А оскільки я була донькою Василя Кондратюка, мені ніколи не було дозволено бути поганим прикладом для когось.
Це був мій особистий час, щоб зрозуміти, хто для мене є Бог, чи Він взагалі для мене існує. Це складно назвати хорошим етапом у моєму житті, але я рада, що змогла його пройти. Так, я його пройшла. Зараз я можу сказати, що готова, що я хочу продовжувати справу мого тата й нести той посил, те повідомлення, яке він ніс людям про хвалу, поклоніння, музику.
НАДІЯ: Якщо говорити про мене й моїх дітей, вони багато дивилися, як реагую я, хоча, зрозуміло, що в кожного з них явно були власні почуття. Про такі речі не можна мовчати – треба мати розмову про це обов’язково – не можна закритися у своїй кімнаті й жити там. І я говорила стільки, скільки це було можливим. Треба навчитися жити разом далі без цієї людини…
Нещодавно у вас відбулася надзвичайна подія – весілля Анни
Коли ми готувалися до цієї події, були різні моменти. Був момент, коли я розуміла, що із нею щось не так і зі мною щось не так, і нас обох щось не влаштовує. Ми сперечалися на рівному місці, без будь-яких видимих причин. Потім врешті я запитую в неї: «Гаразд, що не так? Що тебе не влаштовує?» Десь через годину вона мені пише: «Знаєш, мене напрягає те, що тато не прийде». Я пишу їй у відповідь: «Мене це теж напрягає. Мені від цієї думки взагалі нічого не хочеться…» Не треба боятися висловити почуття. Не треба боятися сказати: «Мені погано від думки, що він не прийде», адже мені насправді погано від цієї думки. Ми поговорили про це й нам стало легше. І декілька днів тому це була фантастична подія!
Тож життя продовжується, і це надихає нас цінувати його, цінувати кожен день, який ми можемо прожити з улюбленими й близькими нам людьми. А коли вони йдуть від нас, поступово зміщувати баланс від жаху втрати до вдячності за те, що ми мали.
Саме цьому навчаються Надія, Анна й Павло. І цей урок надали вони сьогодні нам.
Короткометражний документальних фільмів "На півдорозі" на нашому youtube каналі
